Блоги

Олександр Ройтбурд: «Одеса дуже провінційна»

13 октября 2017

Олександра Ройтбурда, безсумнівно, можна назвати зіркою української арт-сцени: крім того, що його роботи знаходяться в колекціях нью-йоркського MoMA і Третьяковської галереї та йшли з молотка на аукціонах Sotheby's і Phillips de Pury, він стояв біля витоків зародження «української нової хвилі», а у 1990-х зумів перетворити Одесу на один із культурних центрів країни.

Александр Ройтбурд

І хоч з Одесою у Ройтбурда пов'язана не одна віха життя (починаючи з найпершої, адже тут він народився), зараз його рідко зустрінеш на Дерибасівській чи Ланжероні. Олександр досить давно перебрався до столиці, у Facebook лагідно кличе рідне місто «пгт одессочка», а рік тому взагалі вирішив відмовитись брати участь в одеському мистецькому житті.

Однак у вересні Ройтбурд порушив свою обітницю, ініціювавши виставку «Салон відторгнутих», до речі, одночасно з Одеською бієнале сучасного мистецтва. Виставка проходила в покинутому Музеї морського флоту, де були зібрані роботи знакових українських митців родом з Одеси.

 

Жоден з художників «Салону відторгнутих» не взяв участі в Одеській бієнале – це збіг чи випадковість? 

Збіг – це і є випадковість. Але «Салон відторгнутих» у жодному разі не був демаршем відносно бієнале. Кожен з нас не брав в ній участь з особистих причин. Справа не в самому заході чи організаторах, а в процедурі відбору художників. Навіщо давати заповнювати анкети? Якби так робили в 90-х, то ні про який «одеський феномен» не могло б бути й мови. Тоді сучасне мистецтво було територією спонтанності, свободи і непередбачуваності, а сьогодні це дуже бюрократизоване місце. Не можу сказати, що я анархіст, але бюрократію не люблю.

Чхати на це. У нас так не має бути.

Але ж проводити open call і відбирати за його підсумками учасників – це стандартна процедура в цивілізованому світі.

Плювати на це. У нас так не має бути.

Чому особисто ви не берете участь в Одеській бієнале?

Рік тому в мене виникло бажання не просто не брати участь в якихось культурних подіях Одеси, але й не з'являтися там. Про це організатори бієнале знали. Але я не давав клятву і на Біблії руку не тримав: наша зустріч з Костянтином Акіншею і художниками, які виставились у «Салоні відторгнутих», здалася мені достатнім приводом, щоб зробити виняток і порушити свою обіцянку.

А що сталося рік тому?

Інцидент на лекції Павленського, де я був модератором (блогер Адольфич агресивно поводився під час лекції російського художника Петра Павленського, в результаті бійки був поранений охоронець – авт.) – після нього кожне х*йло, яке хотіло на цьому попіаритися, визнало своїм обов'язком вилити на мене відро гівна. Такі речі я переношу досить важко – не люблю, коли мене змішують з брудом.

Тоді я вирішив, що в Одесі буду лише ходити вулицями, сидіти у двох-трьох ресторанах, де мені смачно, і зустрічатися з кількома друзями. Хоча влітку все це робити доволі складно – туристів так багато, що почуваєшся мов на першотравневій демонстрації в Радянському Союзі. От тільки ніде немає трибуни, з якої перший секретар обкому кричить: «Слава СССР!». Цього року, наприклад, я один раз скупався у морі й кілька разів на нього подивився.

Одесити вважають себе найрозумнішими, але водночас, коли дізнаються вартість якоїсь картини в Києві, називають це «розводом для лохів».

Выставка Ukraine. The Best Александр Ройтбурд серия Ройтбурд vs Караваджо фрагмент

Що ж не так з одеським мистецьким життям?

Воно дуже провінційне. Одеса була задумана як місто торгівлі. Але врешті дух підприємництва, який створив Одесу, підрізав їй крила. Тепер це територія панування дрібної буржуазії, яка з кожним роком стає все дрібнішою разом з людськими цінностями: зневага до нематеріального, зокрема, до інтелекту й таланту, отруює все, що в очах їх носіїв не має практичної вигоди. Одесити вважають себе найрозумнішими, але водночас, коли дізнаються вартість якоїсь картини в Києві, називають це «розводом для лохів». Унікальність і неповторність одеського міфу теж грає з містом злий жарт: Одеса переконана, що вона пуп Землі. Щоб подолати свою провінційність, її необхідно усвідомити, але одесити відмовляються це робити, з презирством дивлячись на Київ та Львів.

Одеса практично закрита для впливу ззовні, консервуючи місцевих мешканців у своїй непробивній оболонці. Вони намагаються копіювати стиль життя із глянцевих журналів та слідувати хіпстерскім трендам. Уміння спроектувати це на себе відсутнє. Наприклад, в Одесі є унікальна місцева кухня, з якої можна було б зробити бренд, але замість того, щоб її переосмислити і подати в більш мобільному форматі, форшмак витісняється хумусом.

А ви не намагалися зробити трендом мистецтво?

Ну як же! Ось взяли і провели «Салон відторгнутих». Ми показуємо певний потенціал, який можна екстрагувати з цього міста. Хоча називати нас одеськими художниками можна тільки з натяжкою: я вважаю себе одеситом, але для мене це лише факт біографії – від одеського мистецького життя я віддалився. Степан Рябченко та Ігор Гусєв реалізуються в Києві та інших містах набагато краще, ніж в Одесі. Анатолій Ганкевич досить успішно працює з однією галереєю в Росії. APL315 теж не вважає себе одеським митцем. Одеса для нас – середовище проживання, місце сентиментальних переживань, але не активної професійної діяльності.

Не хочеться себе постійно нав'язувати місту.

Чому?

Тому що Одесі це не дуже потрібно. Чесно кажучи, не хочеться себе постійно нав'язувати місту. До того ж в інших місцях коефіцієнт корисної дії художника набагато вищий. Одеса – багниста місцина. 

Чому ж тоді Одеса стала єдиним містом України, де вже третій рік поспіль проходить такий масштабний захід, як бієнале сучасного мистецтва?

Першу заявку на проведення бієнале ми з Михайлом Рашковецьким зробили ще 1994 року. Нічого не вийшло, тому що ми не знайшли грошей. У 1998-му нам все-таки вдалося організувати Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Свободная зона-2», яким, здавалося б, історія закінчилась, поки Мирослав Кульчицький не відродив цей проект, зібравши членів команди Центру сучасного мистецтва Сороса.

Я не бачив цього року бієнале, тому що рідко виходжу на люди. Можу сказати, що не чув жодного захопленого відгука. Я стежу за всім по Фейсбуку, і мені здається, що мистецький фестиваль у Кропивницькому або Porto Franko в Івано-Франківську стали більш резонансними подіями для України, ніж Одеська бієнале. До речі, першу бієнале в Одесі назвали «Свободная зона» посилаючись, на те, що місто було такою територією, як порто-франко у XIX столітті.

Александр Ройтбурд Последнее селфи

А тепер?

Тепер це депресивне місто, що втратило свою функцію промислового центру і портових воріт імперії. Були шанси трансформувати цю спадщину, але інерційне мислення одеського бізнесу, націленість на швидкий прибуток, досить консервативні погляди і низький рівень культури людей, в чиїх руках концентруються ресурси, на мій погляд, це місто вбили. Одесити не розуміють, що в них під ногами козир, який в жодному разі не можна втратити.

Ті, хто сьогодні інвестують у розвиток Одеси, не вважають це справою життя, а лише намагаються якомога ефективніше використовувати ресурс міста з точки зору перетворення власного капіталу. Жорстка націленість на прибуток не що інше, як відрижка 90-х. Місцева одеська міфологія – це карта, яку можна було б розіграти. Але поки з'являться люди, які візьмуться це робити, боюся, вже нічого буде розігрувати.

Я мрію про той день, коли Україна поверне Крим. Може, тоді в Одесі стане легше дихати влітку.

Але ж в Одесі такий потік туристів. Хіба вони не стимулюють розвиток міста?

Це не туристи, а відпочивальники: турист приїжджає за враженнями – культурними, архітектурними, історичними, гастрономічними, а відпочивальник просто хоче розслабитися. Він ходить по місту в треніках, жере насіння, запиває їх пивом «Янтар» з дволітрової цицьки і лається матом. В Одесі дуже мало туристів, основна маса – все-таки відпочивальники. Андрухович нещодавно говорив, що його дратує «російськомовне бидло» в Карпатах. Так ось в Одесу їдуть не тільки зі Сходу, але і з Заходу – і це далеко не вершки галичанської інтелігенції, а люди простіші – з селищ і спальних районів. Раніше всі вони їздили в Крим і розчинялися там. Я мрію про той день, коли Україна поверне Крим. Може, тоді в Одесі стане легше дихати влітку.

Тобто ви вважаєте, що в Одесі немає сенсу відроджувати художнє життя?

Є. Але поки всі спроби здаються не надто дієвими. Особисто я свого часу витратив на це багато сил. У моєму віці продовжувати в тому ж дусі просто прикро.

Ви підтримуєте ідею децентралізації культури?

Якщо одеську культуру децентралізувати, то вона остаточно розчиниться. Я за децентралізацію, але це дуже суперечливе явище. Найкращий державний устрій – це ліберальна демократія. Але рішення, необхідні країні, можна прийняти тільки при освіченій монархії з елементами диктатури чи навіть кривавої тиранії. Я розумію, що перше краще, але все більше схиляюсь до другого. І це стосується не лише культури, а й інших сфер.

У вас є якийсь план порятунку Одеси?

Порятунок – справа рук самих потопаючих. Але зараз я не бачу в Одесі ні сил, ні майданчиків, ні яскравих індивідуальностей, ні аудиторії, яка сприйматиме якісь перетворення. З появою хіпстерів, звичайно, стало більше живих очей, але хіпстерське середовище за визначенням імпотентне – це люди стилю, а не альтернативи. Хоча це набагато краще, ніж тупі жлоби. Одеса так багато разів помирала і відроджувалась. Ймовірно, у неї є шанс відродитися знову.

 

Розмову провела Ольга Артеменко, редактор Cultprostir.ua